Гордість, що проростає крізь біль: історія незламного Сашка Мужчіля

220

24 Квітня, 2026 о 14:24

Одна зі спортивних подій, яка відбулася 9 квітня цього року в Київському Палаці спорту — «Фінал чотирьох» Кубка України з футзалу — стала для Оржицької громади значно більшою за спортивний турнір, а особливою, щемкою і водночас надихаючою. Бо у самому серці цієї події, під світлом софітів і поглядами тисяч людей у центрі арени стояв наш земляк — житель селища Оржиця, захисник України, ветеран, воїн Олександр Мужчіль.

Він разом із двома побратимами — воїнами, які стали на захист Батьківщини, виконав символічні удари по м’ячу перед початком матчів. Це не був просто протокольний жест. Коли Сашко вийшов на майданчик, трибуни не лише зааплодували — вони вибухнули. Весь зал підвівся у єдиному пориві вдячності. Це були оплески не за голи чи передачі, а за право жити, дихати й бачити український прапор над головою. Люди аплодували із вдячністю за те, що він вистояв, і що вони тут.

Стійкість Олександра не з’явилася нізвідки. Її фундамент закладався ще на стадіонах рідної Оржиці. Зі шкільних років Сашко був тим, хто не знав слова «здаюся». Легка атлетика, футбол, волейбол — спорт навчив його терпінню, розраховувати сили та вірити у перемогу навіть тоді, коли суперник здається сильнішим.

Його мирна юність була яскравою: активіст, щирий друг, людина з великим серцем, яка ніколи не пройде повз чужу біду. Після навчання у Полтавському технічному університеті та здобуття магістерського ступеня з фінансів, він повернувся додому, працював на Оржицькому молокозаводі, будував плани на мирне майбутнє. Але лютневий ранок 2022-го змінив усе. Сашко не чекав на повістку — він сам прийшов до військкомату. Вже у березні 2022 року він став до лав Нацгвардії, а згодом приєднався до легендарної 13-ї бригади оперативного призначення «Хартія».

Як розвідник, він працював там, де межа між життям і смертю тонка, як лезо: Серебрянський ліс на Луганщині, Куп’янськ, Липці - пекельний Харківський напрямок. У травні 2025 року під час виконання бойового завдання ворожий FPV-дрон перервав звичний хід подій. Тяжкі поранення, біль, що затьмарює свідомість, і довгі місяці боротьби, де головним ворогом стала неміч власного тіла.

Сьогодні Сашкові 32. Його реабілітація — це щоденний подвиг. Це надзусилля, що вимагають більшої витримки, ніж будь-який марафон. Але той самий загартований спортом характер і неймовірна підтримка рідних та патронатної служби «Хартії» творять дива. Він не замкнувся в собі. Навпаки — він продовжує бути світлом для інших, бере участь у благодійних спортивних заходах, що проводяться в столиці, мотивує, надихає, показує — життя триває, боротьба триває.

«Його історія написана не чорнилом, а незламною волею. Це про те, як людина підіймається тоді, коли шансів, здавалося б, уже немає», — саме так ми описуємо шлях нашого земляка, знайомлячи світ із героями Оржиччини.

Дякуємо тобі, Сашко. За захист. За мужність. За світло, яке ти несеш навіть крізь біль. Нехай кожен твій крок на шляху відновлення буде сповнений тією ж залізною волею, що тримала тебе в бою, а рідна земля та щира вдячність людей дарують тобі невичерпну силу для цілковитого одужання.

Цікаво, як символічно переплелися нитки долі на цьому турнірі. Ведучим заходу був Богдан Чернявський — полтавський актор та режисер, а нині теж воїн. Наша громада пам’ятає пронизливу моновиставу «OTVETKA@UA» про Василя Сліпака, яку він зі своєю дружиною, нашою землячкою оржичанкою Ольгою Чернявською (Дерев’янко), представляв в Оржиці у січні 2023 року.

Спорт, сцена, війна... Усе зійшлося в одній точці. Це історія про спадкоємність мужності. Василь Сліпак загинув за Україну, Богдан Чернявський тримає бойовий і культурний стрій, а Олександр Мужчіль став живим символом нашої гордості.