Лахижа Роман Вікторович
Трагічні відголоски обміну тілами загиблих, який відбувся наприкінці лютого 2026 року, продовжують долітати до нашого краю. З кожною такою звісткою громада ніби завмирає. Здається, що час на мить зупиняється — у скорботі, у співчутті, у безсиллі перед цією великою втратою. Ще одне життя, сповнене мрій, планів і надій, обірвала війна. За результатами ідентифікації та проведених експертиз підтверджено загибель Захисника України, жителя села Круподеринці, Лахижі Романа Вікторовича. Старший стрілець-оператор механізованої роти, солдат Лахижа Роман загинув 03 серпня 2024 року поблизу населеного пункту Водяне Волноваського району Донецької області, виконуючи військовий обов’язок із захисту Батьківщини. Згасла остання іскра надії, за яку так відчайдушно трималися рідні, та віра, яка жила попри біль, невідомість і страшні думки. І тепер залишається лише гірке усвідомлення — їхній син більше не повернеться живим… Лахижа Роман Вікторович народився 01 жовтня 1998 року у селі Круподеринці. Тут пройшло його дитинство, тут він зростав, навчався, формувався як особистість. Ріс розумним, щирим, допитливим хлопцем, був опорою для батьків і турботливим старшим братом для молодшої сестрички. Любив спорт, грав у футбол у складі місцевої команди «Дружба-2». Любив землю і мріяв на ній працювати. Відтак після закінчення Круподеринської школи у 2016 році вступив до Полтавського державного аграрного університету на факультет агрономії, який закінчив у 2021 році. Не відразу мав можливість реалізувати себе за спеціальністю, тож повернувся додому — допомагав батькам, працював по господарству, займався самоосвітою, будував плани. Був спокійним, миролюбивим, безконфліктним — щирою, доброю людиною. У червні 2024 року Лахижа Роман був мобілізований до лав Збройних Сил України. Після складання Присяги став на захист рідної землі. І вже в серпні прийняв свій останній бій… З того часу 25-річний воїн вважався зниклим безвісти за особливих обставин. Не судилося… Не встиг… Не здійснив… Особливо боляче від того, що Роман був таким молодим, тільки починав свій життєвий шлях. Що мав жити, працювати, створити власну сім’ю, радіти простим речам. Але він віддав найцінніше — своє життя — за нашу землю, за наше майбутнє та право жити під мирним небом. Від імені всієї Оржицької громади висловлюємо щирі співчуття батькам Романа — Людмилі Григорівні та Віктору Васильовичу, сестрі Наталі, рідним, друзям, однокласникам, односельцям. Неможливо знайти слова, які могли б полегшити цей біль. Разом із вами сьогодні плаче вся громада. Разом з вами схиляємо голови у скорботі…
