Йому було лише 30… Оржицька громада у скорботі за загиблим Захисником Гриценком Олександром
Йому було лише 30… Оржицька громада у скорботі за загиблим Захисником Гриценком Олександром
Є звістки, від яких холоне серце і на мить зупиняється світ. Звістки, у які не хочеться вірити, бо за ними — обірване молоде життя, нездійснені мрії, родина, яка чекала, і майбутнє, яке мало бути попереду…
5 жовтня 2026 року на Донеччині загинув Захисник України Гриценко Олександр Іванович — молодий чоловік, який понад чотири з половиною роки свого життя віддав боротьбі за Україну. Йому було лише 30. Кілька останніх років його життєва дорога була тісно пов’язана з Оржицькою громадою, а село Заріг стало місцем, де він знайшов свою родину, тепло домашнього затишку і надію на мирне майбутнє.
Олександр народився 12 серпня 1996 року в селі Березівка Лубенського району. Зростав у люблячій родині разом із батьками та сестрою Інною. У рідному селі закінчив дев’ять класів, а згодом вступив до професійно-технічного училища № 53 у селі Войниха, де здобув фах механізатора.
Після навчання юнак пішов на строкову військову службу. Повернувшись додому, у 2018 році влаштувався на підприємство «Лубнимаш». Працював, підтримував маму, бо батько вже помер, допомагав родині сестри, будував власні плани. Жив звичайним життям молодого чоловіка, який мав попереду стільки можливостей, стільки задумів і сподівань…
А потім прийшла війна.
Коли 24 лютого 2022 року Україна прокинулася від вибухів, Олександр не залишився осторонь. Уже наступного дня, 25 лютого 2022 року, він підписав контракт зі Збройними Силами України. Відтоді й до останнього свого дня — 5 жовтня 2026 року — залишався у військовому строю.
Здібного, рішучого та свідомого воїна направили до розвідувальної роти. Згодом опанував напрям роботи з безпілотними літальними апаратами. Свої знання, навички та досвід вдосконалював під час спеціалізованих навчань і бойового досвіду на Запорізькому та Донецькому напрямках. Там, де щодня доводиться дивитися небезпеці у вічі, де ціна помилки може бути надто високою.
Та навіть на війні Олександр умів зберігати оптимізм. Він заспокоював рідних, говорив, що все добре, не хотів, аби вони зайвий раз хвилювалися. Здавалося, за стільки років служби він навчився бути обережним, знав, як діяти в небезпечних ситуаціях, і неодмінно повернеться додому. Сам він теж вірив у це. Аж поки доля не розпорядилася інакше…
До 2023 року його янголом-охоронцем була мама. Та важка хвороба забрала найдорожчу людину. Згодом у житті Олександра з’явилася Наталія — жителька села Заріг, жінка, яка стала для нього близькою людиною, опорою і родиною. Нещодавно вони одружилися. Попри відстані, бойові завдання й постійну небезпеку, вони щодня знаходили можливість бути на зв’язку. У короткі відпустки Олександр поспішав до дружини, до їхнього дому, до звичайних речей, які для військового на фронті стають найбільшою цінністю. Він налагодив теплі стосунки із сином Наталії, поступово творив власну родину, мріяв про час, коли нарешті зможе залишити позаду війну й повноцінно жити для тих, кого любить.
Він так хотів повернутися… Та не судилося.
«Як людина — золото», — саме так говорять про Олександра ті, хто знав його особисто. Таким його пам’ятають побратими, з якими він ділив небезпеку бойових виходів, утому, тривоги й ті короткі хвилини перепочинку, коли можна було просто побути людиною, пожартувати, поговорити про дім і повірити, що все це колись закінчиться.
У розповідях побратимів особливо закарбувався один епізод, який багато говорить про Олександра. Коли під час повернення з позиції було поранено товариша, він не розгубився: вправно наклав турнікет, зупинив кровотечу та допоміг вчасно евакуювати пораненого. Його рішучість і вміння діяти в критичний момент допомогли врятувати побратимові життя.
А вже за п’ять днів дорога, якою Олександр ішов виконувати свій військовий обов’язок, стала для нього останньою. Він загинув, підірвавшись на ворожій міні.
Так обірвалося життя воїна, який захищав Україну, підтримував рідних і до останнього вірив, що попереду на нього чекає мирне завтра.
У пам’ять про службу та мужність Олександра зберігатиметься срібний кулон розвідувальної роти 117-ї окремої важкої механізованої бригади, яким нагороджено молодого бійця. Відтепер ця маленька, але безцінна річ залишиться в родині Наталії — як символ незламності воїна, його вірності побратимам і Україні, любові, яка сильніша за відстань, і пам’яті, яку не здатна забрати смерть. Як частинка його військового шляху, що назавжди залишиться в серцях тих, хто чекав, любив і сподівався на його повернення.
Оржицька селищна територіальна громада схиляє голови у скорботі за полеглим Захисником.
Висловлюємо найщиріші співчуття дружині Наталії, сестрі Інні, усім рідним і близьким Олександра, його побратимам і бойовим товаришам. Немає слів, здатних втамувати біль цієї втрати. У такі хвилини залишається лише розділити скорботу й зберегти пам’ять про того, хто віддав найдорожче заради нашої країни.
Олександре, ти мав би ще жити, любити, радіти, будувати родинне щастя, зустрічати світанки у мирній Україні. Ти мав би ще стільки всього встигнути…
Та війна забрала в тебе майбутнє, залишивши нам пам’ять про твою мужність, людяність і відданість.
Ти не встиг прожити й половини відведеного тобі віку. Але за свої тридцять років устиг зробити те, на що здатні не всі, — стати на захист Вітчизни й залишатися вірним своєму обов’язку до останнього подиху.
Тепер твій останній прихисток буде в селі Заріг — на землі, де ти знайшов своє кохання і свою родину. А пам’ять про тебе житиме в серцях близьких, у вдячності побратимів, у кожному доброму слові тих, хто знав тебе, і в нашій спільній пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну.
Вічна пам’ять і слава Герою України!
Про дату та час прощання з Гриценком Олександром і його поховання буде повідомлено додатково.






