Страшні новини не приходять одні…
Страшні новини не приходять одні…
Лише щойно ми повідомили про загибель Захисника України — нашого земляка із села Чутівка, який тривалий час вважався зниклим безвісти, — як до Оржиці долинула нова чорна звістка.
Після двох років очікування, болісної невідомості та надії рідних на диво ДНК-експертиза офіційно підтвердила загибель молодого Захисника України Ончукова Руслана Андрійовича.
Йому було лише 29 років…
Руслан народився 18 червня 1995 року у шахтарському місті Лисичанськ на Луганщині. Там минули його дитинство, юність, шкільні роки, там формувався його характер і любов до рідного краю.
Усе своє материнське тепло, любов і турботу мама Світлана віддавала єдиному синові. Згодом у родину прийшов Юрій, який став Русланові батьком — не за кров’ю, а за любов’ю, турботою і відповідальністю.
Після закінчення 9 класів Руслан продовжив навчання у Лисичанському гірничому технікумі, де здобув спеціальність техніка-технолога вугільної промисловості.
Юнак мріяв про звичайне мирне життя. Та війна, яку росія розпочала проти України ще у 2014 році, внесла свої страшні корективи. Лише трохи попрацювавши за фахом на шахті імені Д. Мельникова у Лисичанську, Руслан, щойно досягнувши повноліття, у 2016 році підписав трирічний контракт із Збройними Силами України.
Він свідомо обрав шлях військового. Уже через рік отримав статус учасника бойових дій, пройшовши складні випробування війною на сході України.
Після завершення контракту Руслан повернувся до рідного міста, знову працював на шахті, будував плани, мріяв про майбутнє.
Але у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабну війну. На початку літа 22-го російські війська прорвалися до Лисичанська, місто опинилося під окупацією. Родина Руслана була змушена залишити рідний дім.
Так доля привела їх до Оржиці — громади, де проживала бабуся Руслана, а ще з 2014 року жили його тітки зі своїми родинами як переселенці.
Приїхавши до Оржиці, Руслан одразу став на військовий облік і чекав призову. Його бойовий досвід, патріотизм, відповідальність і внутрішня готовність захищати Україну знову стали потрібними державі.
Після короткого періоду роботи у відділенні «Нової пошти» 10 вересня 2022 року Руслан був мобілізований до лав Збройних Сил України.
Він служив чесно, мужньо і віддано. Служив там, де було найважче — на найгарячіших напрямках Донеччини. Руслан був воїном 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Саме у складі цієї бригади він від першого дня після мобілізації боронив Україну. За час служби отримав три поранення. Три рази проходив лікування. І тричі повертався до своїх побратимів. Бо вважав своїм обов’язком бути там, де його чекали, де робив свою роботу – захищав Україну.
За мужність та відданість службі Руслан був відзначений командуванням нагородами «Потом і кров’ю» та «За оборону Вугледара».
Вугледар став одним із символів героїчної оборони українського Донбасу — міста-фортеці, за яке наші воїни відчайдушно боролися два з половиною роки, стримуючи переважаючі сили ворога. Саме біля Вугледара 26 вересня 2024 року старший солдат, старший стрілець-оператор Ончуков Руслан Андрійович прийняв свій останній бій.
Після цього — тиша. Тиша, яка для його мами була страшнішою за будь-які слова. Руслан зник безвісти. Розпочалися довгі місяці очікування, пошуків, звернень, надії та молитви. Два роки мама чекала свого сина. Два роки жила з думкою, що, можливо, він живий. Що десь там, далеко, Руслан обов’язково знайдеться і повернеться додому.
Та тепер ДНК-експертиза принесла остаточну відповідь, якої родина так боялася. Надія, яка два роки підтримувала маму, змінилася невимовним болем.
Руслан не встиг здійснити свої плани та задуми. Не придбав будинок в Оржиці, про який мріяв. Не створив власної сім’ї, не побачив дітей, не встиг прожити своє молоде життя так, як хотів. Він віддав його Україні.
Ті, хто добре знав Руслана, згадують його як надзвичайно добру, світлу і щиру людину. Він не пив, не палив, завжди усміхався. Був оптимістом і навіть у найважчі моменти намагався підтримати інших. «Усе добре», — казав рідним. Навіть тоді, коли насправді було зовсім не добре.
Таким він був — турботливим сином, надійною людиною, справжнім воїном і патріотом України. Він дуже пишався тим, що захищає свою державу.
Побратими й сьогодні підтримують зв’язок із мамою Руслана. Вони телефонують їй, спілкуються, згадують її сина і дякують їй за те, що виховала такого воїна. І, мабуть, саме в цьому є одна з найважливіших відповідей на питання, якою людиною був Руслан. Його пам’ятають ті, з ким він пліч-о-пліч стояв на війні. Його любить родина. Його подвиг назавжди залишиться частиною історії України.
Сьогодні Оржицька громада схиляє голову перед пам’яттю Ончукова Руслана Андрійовича. Перед молодим чоловіком, який міг би жити, працювати і просто радіти життю.
Але коли Україні було потрібно, він знову взяв до рук зброю і став на її захист.
Ми не можемо повернути Руслана. Але ми можемо зробити те, що нам під силу, — пам’ятати. Пам’ятати його ім’я. Пам’ятати його усмішку. Пам’ятати його мужність. Пам’ятати, за що він боровся і якою ціною сьогодні живе Україна.
Щиро співчуваємо мамі Світлані, батькові Юрію, тіткам Світлані та Ірині, їхнім родинам, усім рідним, близьким, друзям і побратимам Руслана. У цей надзвичайно важкий час схиляємо голови разом із вами. Низько вклоняємося Захиснику України за його мужність, відданість і жертовність.
Нехай світла пам’ять про Руслана назавжди живе у серцях тих, хто його знав, любив і шанував. Герої не вмирають. Вони залишаються з нами — у пам’яті, у вдячності, у свободі, яку виборювали власним життям.
Про повернення до Оржиці «на щиті» полеглого Захисника України Ончукова Руслана Андрійовича та чин поховання буде повідомлено додатково.
