Корнецький Андрій Васильович
Війна знову постукала в наші двері найстрашнішою звісткою. Через довгі місяці невідомості, тривожного очікування та незгасної надії, ми змушені визнати гірку правду: наш земляк, відважний воїн і людина з великим серцем, Корнецький Андрій Васильович, повертається додому на вічний спочинок.
Його життєвий шлях, обірваний війною, навічно записаний у Книзі пам’яті Оржицької громади. Андрій народився 21 листопада 1991 року в селі Чевельча. Виріс у простій працьовитій родині. Змалечку був допитливим і привітним хлопчиком, любив техніку та завжди поспішав на допомогу іншим. Закінчив 9 класів Чевельчанської школи. Доля закинула з мамою в Київську область, де продовжив навчання в Димерській школі Вишгородського району. Після закінчення школи працював ковалем, вантажником, слюсарем. У 2016 році повернувся на рідну Оржиччину, у село Сазонівка, де жив і працював спочатку в СТОВ «Красенівське», згодом на цегельному заводі ТОВ «Будіндустрія 2003». Односельці знали його як майстра на всі руки — він не боявся жодної роботи, особливо тієї, що вимагала висоти й особливої зосередженості. Завжди перший на громадських толоках, завжди усміхнений і готовий підставити плече.
Коли ворог прийшов на нашу землю, Андрій не міг стояти осторонь. Він робив усе, щоб бути корисним: патрулювання в ТРО, донорство крові. А 29 жовтня 2023 року став до лав Збройних Сил України, згодом підписав контракт. Гартував свою воїнську майстерність на навчанні у Франції. Перше бойове хрещення — пекельна Авдіївка, поранення, госпіталь. 29 березня 2024 року повернувся на фронт до побратимів після місяця реабілітації.
07 червня 2024 року Андрій востаннє почув голос рідних, йдучи «на нуль» десь у донецьких степах, на Покровському напрямку. Далі — тиша. Довгі місяці статусу «зниклий безвісти», довгі місяці невідомості, пошуків та запитів і лютий 2026-го, який приніс остаточний, нещадний вердикт експертизи ДНК.
11 червня 2024 року Корнецький Андрій загинув як Герой - за кожного з нас, за можливість жити, працювати й прокидатися у своїй рідній хаті.
Йому було лише 32 роки. Чоловік мав кохану, мріяв про весілля, хотів просто жити на своїй землі. Він був занадто молодим, щоб помирати, але занадто мужнім, щоб ховатися за спинами інших. Його батько, Василь Вікторович, теж два роки віддав службі в ЗСУ. Це родина справжніх патріотів, на чию долю випало невимовне випробування.
Від імені усієї Оржицької громади висловлюємо найщиріші співчуття мамі Андрія Надії Миколаївні, батькові Василю Вікторовичу, сестрі Тетяні, племінникам, всій родині, друзям, побратимам, односельцям.
Ваша втрата — це наша спільна рана, яка не загоїться. Андрій повертається додому через майже два роки очікувань — не так, як ми молили Бога, але з честю і повагою, які неможливо виміряти словами.
Вічна пам’ять і слава Герою, який віддав життя за Україну!
